- Самбір європейський

У Києві люті морози, і найближчими днями вони тільки міцнішатимуть. Синоптики передбачають до мінус двадцяти дев’яти.
Усе, що в таку погоду рятує протестувальників на Майдані, всередині них самих. Це надзвичайно гаряча суміш із відчаю, надії, саможертовності й ненависті. Так, і ненависті теж. Моральний закон не забороняє ненавидіти вбивць. Особливо ж, якщо вбивці перебувають при владі або її обслуговують – кийками, отруйними газами, забороненими у всіх можливих конвенціях пластиковими гранатами, гумовими, а починаючи з 22 січня, й бойовими кулями.
22 січня вранці з’явилася новина про перших двох застрелених поліційним снайпером протестувальників. Один із них – 20-літній        громадянин України вірменського походження, який мріяв стати актором. Другий – громадянин Білорусі, також молодий, 26-літній. Вірменин і білорус, які віддали життя за свободу в Україні. І після цього хтось казатиме нам, що тут відбувається "шабаш українських націоналістів"?

Утім без клятого "національного питання" все одно не обходиться. Мій добрий знайомий Йосиф Зіссельс, голова Асоціації єврейських громад України та віце-президент Всесвітнього єврейського конґресу, днями опублікував інформацію про те, що "на сайті "Беркуту" протягом останніх двох-трьох тижнів з’явилося багато антисемітських матеріалів, які стверджують, що саме євреї організували Майдан. Це такий абсурд, але йому вірять ті, хто нині стоїть з кийками та щитами проти активістів. Їм нав’язують думку, нібито Майдан – діло рук євреїв, так що не варто жаліти нікого, бийте всіх".
Бийте всіх – і вони справді б’ють. Зокрема, жінок, дітей, священиків, які намагаються стати поміж супротивними лавами й затримати кровопролиття. "Беркут" не просто б’є, він калічить і знущається. Його бійці люблять групами налітати на поодиноких вихоплених із лави протестувальників, забиваючи їх іноді до смерті. Відтак бійці "Беркуту" знімаються на пам’ять, стаючи ногами на голови лежачих жертв. Свої фото й відео вони з гордістю розміщують на власних сторінках у соціальних мережах.
Кажуть, ніби по всій Україні їх понад 3 тисячі. За іншими даними – близько 8 тисяч. Чому саме ці дві цифри, я не знаю. Ще кажуть, ніби до "бойових дій" їх готували вже давно, тренуючи силу ударів на в’язнях. Ця інформація не перевірена, і за інших обставин я б її не наводив, але нині, коли Інтернет аж волає відеодоказами аналогічних беркутівських злочинів, існують, м’яко кажучи, деякі підстави повірити.
Силовий натиск влади, її провокативна, спрямована на підкреслено-показову ескалацію насильства поведінка унеможливили виключно мирний перебіг протестів. Зрештою, обов’язок кожного громадянина захищати свою Конституцію. Нашу Конституцію цей режим брутально поламав 16 січня, коли півтора-дві сотні провладних парламентарів протягом лічених хвилин, без обговорення й навіть попереднього ознайомлення, всупереч усталеній процедурі голосування, підняттям рук (!), запровадили довгу низку законодавчих змін, що де факто запроваджують у країні диктатуру. Тим часом стаття 22 нашої чудової й, подейкують, дуже прогресивної Конституції стверджує: "Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод".
От саме за них, за свої "існуючі" (і, щиро кажучи, давно вже глумливо порушувані режимом Віктора Януковича) права та свободи, український народ і вийшов тепер боротися. Йому не залишено іншого виходу. Йому і в національному гімні прописано: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу". Починаючи з 19 січня, він протестує вже не тільки мирними засобами, це правда. Адже якщо не чинити опору, то цю країну за лічені тижні буде перетворено на велику зону для довічно ув’язнених.
Саме тому моя знайома, перекладачка К’єркегора та Ібсена, нині займається розливанням коктейлів Молотова, а її юні сини, студенти класичної філології, 19 і 17 років, жбурляють маминими набоями в бік димової завіси на вулиці Грушевського перед урядовою будівлею. Саме тому 80-літня київська бабуся приносить до штабу спротиву свої шпиці для плетіння й віддає їх першому зустрічному протестувальнику зі словами: "На, синку, – якщо не вб’єш бузувіра, то хоч би пораниш".
І саме тому навіть крішнаїти в Києві нині озброїлися бейсбольними битами – Харе Крішна!
Ми захищаємо себе, свою країну, її майбутнє, майбутнє Європи – хто з коктейлями Молотова, хто зі шпицями для плетіння, хто зі шматком бруківки, хто з бейсбольною битою, хто опублікованим в Інтернеті текстом, а хто викривальною фотографією з місця події. До речі, по журналістах "Беркут" б’є так само оскаженіло, як і по медиках, які витягують із зони зіткнення поранених. Журналіст із камерою чи планшетом – для силовиків ворог ще той. Перелік постраждалих від дій влади журналістів давно вже сягнув кількох десятків. Деякі з них унаслідок враження осколками пластикових світло-шумових гранат чи газових опіків, а найчастіше – гумових куль, назавжди втратили зір. Це не чутки, це факти.
"Майдан потребує медикаментів та пелюшок!" - кричать криком координатори в соціальних мережах. (Щоб було зрозуміліше – пелюшки дуже добре вбирають кров і зупиняють кровотечу). Тож кияни починають масово звозити до штабів медикаменти й пелюшки. Настільки масово, що вже через кілька годин соціальні мережі повняться новим сигналом: "Досить медикаментів! Ми вже не маємо, де їх складати! Терміново потрібні теплі речі, хліб, чай і кава!" І люди знову несуть з усього Києва все, чим можуть допомогти.
А потім невідомі бандити в цивільному, викравши з настанням темряви чергового активіста, всю ніч під жахливими тортурами вибивають із нього зізнання, хто фінансує Майдан, які західні фонди, який такий Держдеп.
Їм цього не зрозуміти. В їхніх розумових системах координат просто не міститься один дуже простий факт: Майдан фінансується самим собою, своєю любов’ю та своєю ненавистю. Це найбезвідмовніші джерела фінансування.
Я ще ніколи не любив свою батьківщину так, як у ці дні. Я завжди був скептичний і стриманий щодо неї. Зрештою, мені 53 роки і я вже давно далекий від будь-якої сентиментальності. Проте в ці дні я щоразу бачу наших жінок і дівчат, що фантастично злагоджено сортують медикаменти або продукти, наших студентів-гіпстерів, що в хокейних масках і камуфляжах безстрашно прямують на передову барикаду, наших робітників і фермерів, що чатують на майданівському фейс-контролі, наших дідусів і бабусь, що все довозять і довозять гарячу їжу майданівцям – і мені здавлює горло.
Можливо, колись ви зрозумієте, яку важливу і корисну справу робили ми в Україні тої лютої зими 2014-го.